вход на сайт

Имя пользователя :
Пароль :

Восстановление пароля Регистрация

УКРАЇНСЬКА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА. ТОМОС.

Опубликовано: 23.10.2018

видео УКРАЇНСЬКА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА. ТОМОС.

Єдина помісна церква: чим закінчиться конфлікт між Київським та Московським патріархатом

Ще у 2005 р. під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України В.Ющенком ( 24 березня   2005  р.), голова делегації архієпископ Скопельський  Всеволод (Майданський)  передав послання патріархату з проханням незалежності від Москви: «Материнська Церква, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в неї до  1686  року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено  Патріархом Діонісієм  без згоди та затвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової». У 2018 р. президент України Петро Порошенко  знову звернувся з проханням до Константинопольського патріарха про надання автокефалії Українській церкві, яке підтримала і Верховна Рада України. Паралельно епископат Київського патріархату підписав звернення до того ж Вселенського патріарха Варфоломея з проханням надати Томос про автокефалію Православної церкви в Україні. Подібне прохання підписав також епископат Української автокефальної православної церкви. На їх думку, це привело б до переборення існуючого церковного поділу в Україні, до утвердження єдиної Помісної Православної церкви. Проте легітимний Московський патріархат, якому належить Українська православна церква МП, не бачить основ для визнання «іншої української церкви», оскільки, як вони вважають,  це є несумісним з церковними канонами.



Надання незалежного від Москви статусу Українській православній церкві постало ще у 1918 р. після проголошення Української народної республіки. 20 (7) січня 1918-го урочистим богослужінням у Св. Софії у Києві розпочала роботу перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Його скликали з метою визначення канонічного статусу та українізації церкви у межах України. Загалом Собор відбув три сесії до грудня 1918 р. Між прихильниками автокефалії і єдиної Російської церкви точилася гостра боротьба, подекуди – з використанням силової боротьби («боїв без правил»).


Повернення української церкви до Константинополя може присікти корені "руського міра"

Для прикладу, у цей самий час проти зверхності Москви виступила грузинська православна церква. Будучи автокефальною майже півтора тисячоліття (487 – 1811 рр.) до інкорпорації РПЦ, грузинська церква жорстко опиралася русифікації, Ще з початку ХХ ст. звіти про церковні справи там засвідчували активізацію руху за відновлення автокефалії. У березні 1917 р. Грузинська церква автокефалію оголосила, а восени обрала свого предстоятеля – католікоса Киріона ІІ (Киріона Садзагелова). Подібне робила і Православна церква Словенії, яка п’ятдесят років зверталась до Вселенського патріарха про надання їй незалежності від Москви і таки її отримала.. В Україні ситуація виявилася набагато складнішою. Вітаючи Українську Центральну Раду як свій національний парламент, українські організації по всій Росії вимагали від неї обстоювати «автокефальну церкву в автономній Україні». Аналогічні вимоги висували з’їзди духовенства і мирян, що прокотилися українськими єпархіями навесні-влітку 1917-го. З боку відповідності церковним канонам ця вимога була абсолютно правомірною. Та, 38-е правило Св. Отців, прийняте на V – VІ Вселенському соборі у Константинополі (691-692 рр.) встановлює: «Якщо царською владою збудоване, або колись буде побудоване нове місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає розподіл церковних справ». Цим же правилом керувалися й у стосунках між православними державами. Окрім відновлення державності, існували й інші канонічні та церковно-історичні підстави для виходу українських єпархій з-під юрисдикції РПЦ. Перебуваючи у складі Константинопольського патріархату на правах окремої церкви (988 – 1686 рр.), Київська митрополія de facto була самостійною. До підпорядкування Московському патріарху Київська церква мала власні чинопослідування, свята, піснеспіви, культову архітектуру, богословську і богослужбову літературу, монастирі, видавничі та освітні заклади. Київські митрополити мали право мироваріння. Їм, як екзархам Вселенського патріарха, підпорядковувалися православні єпархії поза межами Російської імперії: у Речі Посполитій, в Австрійській Галичині та Закарпатті.  Київські митрополити були священноархімандритами (очільниками) однієї з найбільших святинь у православному світі – Києво-Печерської Лаври з великою кількістю канонізованих до 1686 р. святих, прославлених нетлінням мощів. Все це, за умови незалежності України, спільного волевиявлення духовенства і мирян українських єпархій РПЦ, підтриманого державною владою, сприяло б унезалежненню Української церкви від Російської ПЦ. Зокрема, межі українських єпархій відповідали тогочасному адміністративно-територіальному губернському поділу, тобто станом на 1917-й рік їх було дев’ять: Київська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська, Волинська (кафедральне місто Житомир), Подільська (Кам’янець), Одесько-Херсонська (Одеса), Таврійська (Симферопіль, входили Крим та материкові повіти Таврійської губернії). Межі єпархій збігалися з кордонами відповідних губерній

Але політичний бік справи був негативним для України. У світському і в церковному середовищі Петроград робив усе можливе, аби утримати Україну у складі Росії і таким чином зберегти єдність останньої. Вирішення питання української автономії відклали до скликання Всеросійського собору, а останній апелював до рішення новообраного Всеросійського патріарха Тихона (висвятили 4 грудня (21 листопада) 1917-го). На початку  1918  року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від Москви української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася  через наступ більшовиків на Київ. Фактично, саме більшовики сприяли тому, що автокефалію Української церкви на той час не було отримано. Пізніше митрополит Антоній (Храповицький) іронічно зауважив з цього приводу: «Совсем была бы беда, да вот, слава Богу, большевички выручили!».

Зі встановленням в Україні влади гетьмана Скоропадського та прагненням домогтися автокефалії для Української Церкви, його зусилля знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію від Московського патріархату.

Взагалі Історично Українська Православна Церква від  Хрещення Руси-України  була  Митрополією   Константинопольського Патріархату .

У 1299  р. митрополит Максим переніс митрополичу столицю до  Володимира-на-Клязьмі . З того часу й до 1461 року митрополити, що жили у Володимирі, мали титул «Київські та всієї Русі». З 1352 року кафедра митрополита переноситься до Москви. 1448  року від  Київської Митрополії  відокремилася Московська єпархія. Лише за 141 рік ( 1589  року) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

За свідченням грецьких істориків,  1684  року (за часів лівобережного гетьмана  Івана Самойловича ) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй  Київську Митрополію  (тобто отримати право  рукоположення  Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не завадило таємно висвятити в Москві у сан Київського митрополита єпископа  Гедеона Святополк-Четвертинського . 1686  року Константинопольський  Патріарх Діонісій  погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але вже за рік ( 1687 ) саме за це його було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано. У 1689  р. встановлено заборону  Києво-Печерській лаврі  друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. Наступного 1690  р. Московський собор піддав анафемі «киевские новые книги», тобто книжки  Петра Могили ,  Кирила Ставровецького ,  Іоанікія Галятовського ,  Лазаря Барановича ,  Антона Радивиловського ,  Єпіфанія Славинецького  та інших, написані тодішньою українською літературною мовою. У 1693  р. впроваджено нову заборону Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Історичні події та становище України в ті часи не дали змогу Українській Православній Церкві набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви, хоча  у 1924  р. ухвалено декрет ( томос ) Вселенської Патріархії, підписаний  патріархом Григорієм VII  та 12 митрополитами про  неканоничність  передачі Київської Митрополії Москві.

Ухвалою Архієрейського Собору  РПЦ   25 — 27 жовтня   1990  року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі  Алексія II  і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України  Філарета  (саме такий титул було надано Митрополитові України 1990 року), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в урядуванні та права тільки автономії . У 1992  року Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) усунув з посади і обрав нового предстоятеля  УПЦ (МП)  —  Володимира (Сабодана) , що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). А у 1997  року за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено 1992 року) за «розкольницьку діяльність».

Щодо Української автокефальної православної церкви, то вона була відновлена Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 р. як незалежна помісна церква. 14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня, відзначив головну засаду: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа.» Протягом 1917–1921 років УАПЦ вже мало понад 1500 парафій і в кожній з них священиків, 30 окружних церковних рад, 30 єпископів, в Києві відбувся випуск 300 слухачів теологічних курсів (спочатку були місячні, опісля тримісячні і згодом піврічні богословські курси. Проте Константинопольський патріарх під тиском Російської православної церкви не визнав канонічність УАПЦ. Більшовицькою владою все священство та активних вірних УАПЦ заарештувано, заслано та розстріляно (НКВД протягом 1930—1937 рр.) Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в Україні. У  1942  році Українська автокефальна церква була відновлена, але після Другої світової війни знову заборонена комуністичним режимом. Єпископат і частина духівництва виїхали за кордон, де УАПЦ продовжувала діяти. Подальша діяльність УАПЦ аж до проголошення Україною незалежності, в основному, поєднана з  Українською православною церквою у США , Європі та Австралії.

У нелегальному стані перебувала Українська православна церква  після війни. Занепад комуністичного режиму дозволив УАПЦ відновити своє легальне існування в Україні. 5- 6 червня   1990  року пройшов перший собор УАПЦ в Києві, де затверджено Статут УАПЦ й обрано її главу —  Патріарха Мстислава ( 1898 – 1993 ). Після смерті Патріарха Мстислава  7 вересня   1993 , Помісний Собор обрав наступника:  Патріарха Димитрія  ( 1915 – 2000 ) — та надав йому титул Патріарха Київського і всієї України. Інтронізований на Патріарха Київського і всієї України  14 жовтня   1993  року.

На Соборі УАПЦ 14—15 вересня 2000 року предстоятелем УАПЦ обраний  митрополит Мефодій  з титулом високопреосвящений митрополит Тернопільський і Подільський. У 2009 він нагороджений орденом «За заслуги» I ступеня за багатолітню плідну церковну діяльність, утвердження ідеалів духовності, милосердя і злагоди в суспільстві.

24 лютого 2015 року митрополит Мефодій помер. Він заповідав продовжити діалог з єпископатом  УПЦ Київського Патріархату  та україноцентричною частиною єпископату  УПЦ  на чолі з  митрополитом Олександром (Драбинком)  про об’єднання в єдину помісну та канонічно визнану Вселенським Православ’ям Православну Церкву, але не приймати рішень щодо поєднання з іншими православними юрисдикціями в Україні без канонічного благословення  Вселенського Патріарха Варфоломія , а вже 27 лютого 2015 року Архиєрейський собор обрав Місцеблюстителем престолу УАПЦ Митрополита Львівського, керівника Рівенсько-Волинської і Таврійської єпархій  Макарія .  4 червня  2015 року Помісним собором УАПЦ обраний предстоятелем церкви.

Щодо Української Православної церкви Київського патріархату, то вона с творена в червні 1992 року внаслідок об’єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від  Російської православної церкви : частини вірних та єпископату  УПЦ МП  на чолі із Митрополитом Київським і всієї України  Філаретом (Денисенком)  та  Української Автокефальної Православної Церкви . За чисельністю вірян станом на початок другого десятиліття ХХІ ст. — найбільша в Україні (дані   Центра Разумкова та  Комнацрелігій ), зараз вона є другою за чисельністю парафій та священнослужителів. На сьогодні перебуває у неврегульованому канонічному статусі. Має  Екзархат  за межами України в  Європі , США і Канаді .

Українська Православна Церква Київського Патріархату має все таки намір стати єдиною незалежною від Москви, визнаною Всесвітнім православ’ям, українською помісною автокефальною  церквою. Вирішення питання (надання Томосу) в Україні чекали до кінця липня 2018 р, а зараз (оголошено 3 липня 2018 р.   Митрополитом Київським і всієї України  Філаретом (Денисенком) чекають цього у вересні 2018 р. Зрозуміло, що на перший план при вирішенні цього питання виступає державність України, її орієнтація на Захід, позбавлення впливу Російської православної церкви на українців, передача у власність Київського патріархату християнських святинь (Києво-Печерської та Почаївської лавр та іншого майна, захопленого Російською православною церквою в Україні) та ін. Прибічники контролю Москви над Українською православною церквою вказують, що духовність не повинна мати незалежний статус. Шалено виступають вони проти ліквідації залізничного сполучення Росії з Україною (про такі наміри завив міністр Омел’ян), а щодо незалежності Української церкви, то і поготів.  Але якраз духовність є основною частиною життя людини і суспільства і через неї можна впливати, керувати свідомістю людей.

 

 

Поиск по сайту
Меню
Реклама на сайте
Архив новостей
Реклама на сайте

Реклама на сайте







Архив сайта
Информация
www.home-4-homo.ru © 2016 Copyright. Все права защищены.

Копирование материалов допускается только с указанием ссылки на сайт.
   
rss