Опубликовано: 23.10.2018
Нещодавно, блукаючи мережею Інтернету, переглядаючи відео на порталі Ютуб, натрапив на одного знайомого, який колись неабияк здивував Радивилів та й усю округу. Живий і живучий, виявляється, дід! А в Радивилові тоді, вже давненько, він завітав у редакцію районної газети «Прапор перемоги», і ми, працівники газети, не приховуючи іронії, багато про що розпитували гостя, схожого величезною бородою на казкового персонажа. Мабуть, вельми-таки незручною в розпал жаркого літа.
А було це наприкінці липня 2008 року. Як виявляється, наш співрозмовник – колоритний дід з сивою бородою приїхав у Радивилів не зовсім звичним транспортом для далеких мандрів – старим радянським велосипедом, того дня він їхав зі сторони Почаєва, звісно, такий подорожній не міг лишитися непоміченим.
Назвав себе Петром Григоровичем Нікітіним, про свій вік говорити відмовився. З’ясувалося, маючи аж надто невигадливе спорядження, везучи в своєму скромному багажу розкладний намет і мізерний запас їжі, Петро Нікітін уже тоді об’їхав-обколесив усю рідну йому Росію, двоколісно мандрував країнами Європи (Польща, Словаччина, Чехія, Німеччина, Австрія, Болгарія) і Азії (Китай, В’єтнам, Лаос, Тайланд, Малазія). Запевняв нас, що накрутив світами не мало не багато – більше екватора назбирається, тобто сумарно за кілометражем (більш як 40 тисяч кілометрів) уже тоді здійснив навколосвітню подорож і замахнувся на другу.
Петро Нікітін
Я проявив до нього, напевно, найбільший інтерес, бо ставив йому багато запитань, доречно й недоречно над ним кепкував, тож він показував мені альбом любительських фото, де він у багатьох всесвітньо відомих місцях – серед монахів у тибетському місті Лхаса в Китаї, на Байкалі, у горах Алтаю, біля озер Карелії, біля камчатських вулканів… Нікітін не погоджувався, що його слід розцінювати як пересічного мандрівника, наполягав: він не “путешественник”, а “странник” – гадаю, саме тому, що це слово дуже співзвучне з іншим – “странный” (дивний). Неможливо було не сприймати його як дивака. Якщо вірити словам, ще замолоду він відмовився від благ цивілізації, однак тільки в немолодому віці, зіткнувшись із житейськими побутовими негараздами, вирішив усе кардинально змінити в своєму житті – вирушити казна-куди, світ за очі.
Сказати по правді, я спершу зовсім не повірив у його вражаючі байки, тому просто при співрозмовникові зазирнув у комп’ютер, що стояв переді мною, і з допомогою Інтернету пересвідчився: про Петра Нікітіна багато різного пишуть регіональні видання Росії, траплялися згадки про нього і на сайтах інших країн, у тому числі України.
Казав нам, що в Україну «велосипедив» зі Словаччини. Насамперед цікавила діда старовина. Тож у відомому пам’ятками минувшини гуцульському місті Надвірна викарбував на древніх камінних брилах символи дохристиянських богів, думаю, з надією, що з часом хтось наївний сприйме їх за автентичні письмена. Нікітін підкреслював, що вважає себе православним, але… не в нашому, заблудлих овець, розумінні. А у власному тлумаченні цього слова – пробував утовкмачувати, що тільки в дохристиянські часи на слов’янських землях уміли правильно славити бога, правильно славили – отже, православні.
Ну, з цим можна серйозно сперечатися, але в Нікітіна не було часу на балачки, а в нас – ніякого бажання щось йому доводити. А заодно він стверджував, що своїми поїздками пропагує здоровий спосіб життя, адже сам рішучий противник вживання в їжу м’яса, багато часу приділяв загартуванню свого вже далеко не юного організму. Ми не перевіряли, бо літня пора не дозволяла та й бити скло в редакційному кабінеті якось не хотілося, але говорив нам: для нього не проблема скупатися взимку в ополонці, пройти босоніж по розпеченому вугіллі чи набитому склі, а ще, мовляв, поширює знання про дохристиянську Русь, виступає з лекціями перед студентами та школярами.
Розповідав, що, крім російської, вільно володіє німецькою, зі словником – англійською, досконало вивчив напівзабуте докириличне і доглаголичне письмо – руницю. Я переконався з не надто довгої балачки, що в світогляді «странника» дивовижним чином уживалися мало зрозуміла нам філософія індуїзму, конфуціанства і буддизму, а ще – Біблія, Коран, Каббала, а на додачу – “Жива етика” Реріхів, теософія Олени Блаватської, Веди древніх слов’ян і навіть, смішно сказати, помітною мірою – марксизм-ленінізм.
Про себе Нікітін розповідає надміру стримано. Родом з Казахстану. Росіянин. За освітою інженер-механік. Працював на Алтаї. Одружений (один раз), має 8 дітей, усі вже дорослі, і 6 внуків. Про участь у їх вихованні іронізував: “А який із мене, странника, може бути батько й дід?” Про свій вік, як уже зазначено на початку статті, говорити не схотів, не вдалося встановити це й з допомогою Інтернет-мережі. Натомість наполегливо підкреслював: у здоровому тілі здоровий дух. Казав, що не вживає навіть пива, не те що міцнішого спиртного; хвалився, що скупався на льодовику Евереста, побував на вершинах Бєлухи в гірському Алтаї, біля п’яти вулканів: як ревний послідовник системи загартування Порфирія Іванова, якого знав особисто, регулярно вдається до постів: хоча б раз на тиждень обходиться без їжі, не їсть і з 18 – 20 год. щоп’ятниці до 12 год. неділі, а ще голодував 4 рази по 15 днів, 3 рази – по 26 і один раз – 40 днів. Не беруся стверджувати, чи таке можливо і наскільки це правда. За що купив – за те продав…
Його захопленнями, окрім усього переліченого, були малювання (2-і сотні картин), шахи, атлетична гімнастика, любив тренувальні забіги на 3, 5, 10 км. Ділився, що доволі часто пересувався від одного населеного пункту до іншого пішки, не гребував і підмогою в пересуванні просторами чужих країв – користувався “автостопом”: велосипед – на машину чи в машину, а сам – у кабіну.
Ми, українці, котрих виховують зі шкільних літ на способі життя і творах мандрівного філософа Григорія Сковороди, готові сприймати дивацтва таких, як Нікітін, без ошелешення, зі стриманим схваленням. До речі, гість редакції тоді встиг здивувати навіть своїм розумінням загальновідомих казок. Їх персонажам він надає символічного значення, а звідси й виводить особливий, глибинний виховний смисл таких казок. Нові відео в Ютубі переконують, що він не змінив з роками свого світогляду. Ми слухали шість літ тому це тлумачення всім редакційним колективом і не могли не визнати: погляд на усталені речі в мандрівного філософа ХХІ століття вельми цікавий. Були в нього несподівані міркування і щодо багатьох усталених традицій, повсякденних понять, сімейного укладу життя, одягу. Наприклад, необхідність чоловікам носити бороду пояснив тим, що вона – приймач чоловічих енергій і засіб зв’язку з енергетикою предків. Свою через це ніколи не підстригав. “Хіба що біля вогнищ підсмалюється”, – жартував.
Розклавши переді мною карту Львівщини, на якій були й окремі населені пункти прилеглих областей, Петро Нікітін запитав, як проїхати на Берестечко. Чому Берестечко? А тому, що з Почаєва вибрав путь на північ, до того ж щось чув про Берестецьку битву 1651 року. А взагалі ніколи далекосяжних планів, за його визначенням, він не накреслював, просто мандрував світом, всерйоз не задумуючись про те, де ночуватиме і що їстиме. Впевнився, що серед людей будь-якої національності завжди при необхідності знаходив підтримку й допомогу.
Я показав йому напрям на Броди, звідти велосипедом краще їхати було на Берестечко, ніж через наші села з брукованими дорогами, потім сфотографував біля редакції і на вулиці. 
Такі несподівані зустрічі надовго закарбовуються в пам’яті, з них виносиш навіть певні повчальні уроки.
Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.
