вход на сайт

Имя пользователя :
Пароль :

Восстановление пароля Регистрация

Пил століть — всього лиш пил?

Опубликовано: 29.10.2018

видео Пил століть — всього лиш пил?

Жизнь в Турции: Стамбул. Как переехать в Турцию | ЭКСПАТЫ

На початку року під саме Різдво українські ЗМІ облетіла новина: Софію Київську планують передати УПЦ. Новина сколихнула розслаблені святами уми, на адресу адміністрації президента посипалися прохання та докори. Зрештою заступниця глави адміністрації Ганна Герман з ноткою роздратування в голосі заявила, що ніколи не говорила про передачу Софії Київської УПЦ — йшлося тільки про можливе перепідпорядкування цього заповідника Мінкульту. Чиста правда, — якщо читач заглибиться в історію питання, то в жодному офіційному джерелі не знайде ні слова про таку ініціативу.



То чому ж вони всі так розхвилювалися — історики, музейники, церковники, журналісти і просто небайдужі громадяни, які ще досі трапляються в нашій країні?

Мабуть, насамперед тому, що в плані гуманітарних, і особливо — церковно-гуманітарних, ініціатив від нинішньої влади ми підсвідомо очікуємо найбільш несподіваних і нестандартних рішень. Вона нас до цього встигла привчити за досить стислий час. Крім того, відсутність якихось офіційних повідомлень або їх, на перший погляд, безневинність — зовсім не гарантія того, що нічого не відбувається.


Спогади очевидців: на Сумщині під час голодомору вимерло майже все село

Наприклад, пропозиція перепідпорядкувати заповідник «Софія Київська» Міністерству культури. Точніше, навіть не весь заповідник — до нього, крім власне Софійського собору, входять кілька об’єктів, розкиданих по всій території України. Але під реорганізацію потрапляє тільки найцінніше — Софійський собор, на який ласо позирають різні люди й організації.


Вкусный и веселый Париж: местный рынок, рататуй, р-н Дефанс

Пропозиція про перепідпорядкування базується на тому, що дві київські перлини — Києво-Печерська лавра та Софійський собор — перебувають у списку ЮНЕСКО під одним реєстраційним номером. Тому передбачалося передати опіку над заповідниками одному відомству — Міністерству культури (у підпорядкуванні якого перебуває Києво-Печерський історико-культурний заповідник), а надалі, можливо, взагалі об’єднати обидва об’єкти в одну структуру. Революційному рішенню додавало пікантності те, що керівництво „єдиною структурою“ передбачалося доручити нинішньому гендиректору лаврського заповідника Марині Громовій. З ім’ям якої пов’язують скандальне виселення музеїв із території Лаври, згортання наукової роботи в заповіднику, намір повністю передати території та приміщення заповідника Свято-Успенському монастирю. То, може, підозри про можливу передачу Софійського собору УПЦ, пов’язані з цим перепідпорядкуванням, не такі вже й безпідставні?

Аргумент „за“ переведення Софійського собору в структуру Мінкульту — один: спільний реєстраційний номер у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Аргументів „проти“ значно більше. Це і давно відпрацьовані моделі співпраці Софійського заповідника і Мінрегіонбуду/ЖКГ, в системі якого заповідник перебуває вже понад 50 років. І те, що у списках ЮНЕСКО не бракує „об’єктів під одним номером“, які „належать“ не те що різним відомствам — взагалі різним країнам. І те, що архітектурному заповіднику природно перебувати під опікою архітекторів та спеціалістів із містобудування, зібраних у будівельному відомстві. Нарешті, те, що стан об’єктів Софійського заповідника значно кращий, ніж у пам’яток, підвідомчих Мінкульту.

Взагалі, політика Мінкульту в питаннях охорони пам’яток — стаття особлива і дуже непроста. Досить згадати, що в спеціалістів ЮНЕСКО не було ніяких претензій до Софійського собору, окрім однієї — будівництва у буферних зонах. Будівництва, на яке забудовники отримують дозвіл саме у відповідній службі Міністерства культури — Державній службі охорони культурної спадщини. А вона, в чому кияни могли неодноразово переконатися, досить охоче роздає дозволи на  будь-яке будівельний розгул в історичних зонах столиці, особливо цінних для забудовників.

У зв’язку з масою інтересів, які перетинаються на історичних територіях, — інтересів чиновників, бізнесу, церкви, — виникає принциповий сумнів: чи треба взагалі залишатися у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? Адже якщо Софію і Лавру з нього виключать, це розв’яже руки багатьом — тим, кому потрібні будмайданчики, тим, хто видає відповідні розпорядження, тим, хто хотів би влаштуватися у досі музейно-заповідних стінах і насадити в них свої порядки, які найчастіше не зараховують до своїх пріоритетів збереження пилу століть.

За великим рахунком, включення у список ЮНЕСКО в Україні повною мірою цікавить хіба що музейників, істориків та інших залюблених у старовину. Оскільки список ЮНЕСКО для нас — щось на кшталт гарантійної угоди про те, що пам’ятка буде збережена у своєму історичному вигляді. Той факт, що список ЮНЕСКО стимулює туристичний інтерес до України, популяризує її спадщину у світі, — поки що до кінця не усвідомлений і не оцінений всередині країни. Що ж стосується найближчого претендента на святині — церкви, — то її керівництво добре знає: „церковний туризм“ анітрохи не постраждає від того, що та чи інша святиня не входить до якихось там списків. Паломницький бізнес розвивається за власними законами.

Про можливу передачу Софійського собору в користування УПЦ говорять уже давно. Софійський собор був відкритим для богослужіння під час візиту патріарха Московського Кирила. Керівництво УПЦ періодично звертається в різні державні інстанції з проханням дозволити час від часу проводити богослужіння в Софійському соборі. А на неофіційному рівні поголос вже розмістив у відреставрованому митрополичому будинку київську резиденцію патріарха Московського. Бо й справді — де, як не тут, у самому серці історичної Русі, оселити батька-засновника „Руського світу“? Звісно, жодних „офіційних рішень“ з цього приводу немає. Але спокою це не додає.

Так само, як у майже детективній історії з Десятинною церквою. Будуватимуть чи ні? Хто й для кого? І найголовніше: якщо будуватимуть — то що саме? Чіткої офіційної відповіді на ці запитання немає. Наприкінці минулого року стало відомо, що „будуватимуть“, що з цього приводу є „принципове рішення президента“, а, за словами архімандрита Гедеона — настоятеля монастиря, який планують побудувати тут-таки, „держава пообіцяла виділяти гроші на Десятинну без обмежень“.

Нікому не заборониш видавати бажане за дійсне. Але археологи звернули увагу на те, що в питанні особливо зацікавлена адміністрація президента. Звідти приходили люди — вивчали ситуацію, обіцяли „розібратися“ й навіть допомогти, адже кошти на розкопки, нібито виділені державою, все не могли дійти до археологів. Втім, експедиція грошей так досі й не побачила. Зате з’явилася інформація, що є указ президента про будівництво Десятинної церкви. Про указ цей тепер пам’ятають хіба що тайм-машини Інтернету, оскільки обурення істориків, киян і незацікавлених у будівництві церковників-конкурентів, що виникло потому, загасили спростуванням: є, мовляв, не указ президента, а розпорядження Кабміну, і не про будівництво, а про музеєфікацію. Втім, одне не заважає іншому: для чогось же були тоді сказані обережні слова про „ініціативу УПЦ“, „бліц-ідеї“, „храм на платформі“, „будувати, але не на фундаменті, а збоку“. Навіть уточнили, де буде вхід в Історичний музей, коли перед ним розгорнеться будівництво. Жодних офіційних документів, як і раніше, немає. А представники монастиря нарощують оберти: стверджують, що будувати будуть — причому не тільки церкву, а й Братський корпус, Академію іконопису, — адже там, згідно з документами УПЦ, з літа 2009 року діє Десятинний монастир, і, відповідно, потребує приміщень.

Був указ президента про будівництво Десятинної чи ні — він не був першим. Можливість відновлення Десятинної розглядали при Л.Кучмі. Указ про відновлення видавав В.Ющенко. Тож четвертий президент нікого не здивує своїм умінням ходити по граблях. Проте інформація викликала тривогу: цього разу цілком можуть перейти до активних дій. Оскільки зацікавлена сторона — УПЦ, на чиї ініціативи чиновники останнім часом майже автоматично відповідають „так, звісно“. Недарма ж питання вивчали саме люди з адміністрації президента — активного піар-прихожанина, — а не з товариства охорони пам’яток або Кабміну. А за відсутності чітко сформульованих офіційних позицій підозри в дії „телефонного права“ дуже посилюються. Якщо „про будівництво“ справді „не йдеться“, чому ніхто не поспішає спростовувати заяви церковників і чиновників про підготовку будівництва?

Підозри щодо „найвищого“ церковного патронату будівництва „давньоруської святині“ спростовує керівник археологічної експедиції, заступник голови Інституту археології НАНУ Гліб Івакін. Він мав із цього приводу розмову особисто з патріархом Московським Кирилом. Той, дізнавшись, що відновити храм у тому вигляді, в якому його побудували за Володимира Хрестителя, неможливо, — визнав, що в такому разі це будівництво не має сенсу.

Але, крім „центральних“ інтересів, є ще й місцеві. Хай не можна побудувати „такий самий храм“ — але залишається „святе місце“, воно ж „туристична перлина“. У сенсі — паломницька. Хто розбиратиметься, такий самий храм чи не такий? Місце ж святе, „намолене“, як відзначено, до речі, офіційною особою С.Целовальником.

Загострена тривога за Софійський собор і Десятинну церкву пояснюється тим, що вони залишаються поки що „вакантними“ києворуськими святинями на тлі боротьби церкви за „Володимирів спадок“. Прагнення заволодіти символами трохи губиться в загальному ривку УПЦ за майном — доки політичний вітер сприяє. Про свій намір „відновити справедливість“, „повернувши все“, в УПЦ заявляли неодноразово. А тут ще Церква-Мати РПЦ показала, як це робиться на практиці. Адже те, що зараз відбувається в РПЦ — чомусь під гаслом чи то „реформування“, чи то „модернізації“, — проста реставрація. Причому в основному грубо матеріальна, втілена в майнових придбаннях, які не мають найчастіше нічого спільного з власне головною, як ми недавно з’ясували, „цінністю руського народу“ — справедливістю. Сценарій „повернення всього“ і облаштування „туристичних перлин“ відпрацьований на Валаамі, куди вже простим туристом не поїдеш — тільки по „паломницькій“ лінії. Відпрацьовується він зараз на Соловках, звідки планують відселити жителів, а весь туристичний (пардон, тепер уже „паломницький“) бізнес передати під контроль церкви. РПЦ взяла не моргнувши „повернені“ їй протестантські і католицькі храми та іншу „церковну“ (дарма що історично зовсім не „православну“) власність Калінінградської області, а заодно й рицарські замки прихопила, — таким чином, тевтони, слід гадати , закінчили виплату репарацій Святій Русі.

У нас поки що немає таких об’єктів, як Валаам або Соловки. Але і в нас „туристичні (вони ж — паломницькі) перлини“ — на кшталт Почаївської лаври, Києво-Печерської лаври чи Софійського собору — стають яблуком розбрату навіть не міжконфесійного, а розбрату між церквою та громадянами.

І зовсім по-особливому все це виглядає у світлі проекту „Русский мир“. Після всіх повернень, перебудов і псевдореконструкцій „святинь“ „Свята Русь“ стає не просто категорією, риторичною фігурою, ідеологічною спекуляцією, — вона набуває матеріального втілення. Адже те, що повернулося церкві — землі, споруди, — вже не умовна „канонічна“, а цілком зрима територія „Русского мира“. Можна додати — не найбідніша територія, оскільки все це переважно „туристичні перлини“, що впродовж десятиліть реставрувалися й утримувалися за гроші платників податків, і багато їх, переходячи в „користування“ церкви, і надалі утримуватимуться за бюджетні гроші. Тобто за наш кошт. І якщо я готова не замислюючись підтримувати пам’ятки архітектури, християнські храми і взагалі будь-яку християнську ініціативу з власної кишені, то я зовсім не впевнена, що готова підтримати матеріально «Русский мир» всередині власної країни.

Поиск по сайту
Меню
Реклама на сайте
Архив новостей
Реклама на сайте

Реклама на сайте







Архив сайта
Информация
www.home-4-homo.ru © 2016 Copyright. Все права защищены.

Копирование материалов допускается только с указанием ссылки на сайт.
   
rss