Опубликовано: 11.01.2019
26 листопада аграрне середовище збідніло – ми раптово втратили Юрія Снісаренка. Хіба можна було комусь із нас уявити, що цьому міцному, кремезному сонячному життєлюбу випаде така доля – залишити цей світ так рано, у 46 років.
Юрій створював навколо себе дивний простір, у котрому було комфортно, затишно й цікаво усім: від агрономапочатківця до досвідченого практика, керівника компанії чи холдингу. Його знань, ерудиції, досвіду вистачало для конструктивної розмови на будьяку тему. Для журналістів же він був просто неймовірною знахідкою! Так послідовно викласти технологію вирощування будьякої культури, неважливо, була це соя, кукурудза, ячмінь чи ехінацея, міг лише він. Бо любив і знав це поле краще за інших. У вже підготовленому матеріалі він скрупульозно працював над кожним словом, тяжів до гарної літературної мови. Юрій був чи не найкращим в Україні технологом із вирощування сої, кукурудзи, та і взагалі з усіх польових культур. Він досягав гарних результатів на різних площах – і на великих, і на дуже великих, і в різних кліматичних зонах.
Здавалося, все життя Юрій перебував під щасливою зіркою, й у нього виходило майже все… Якось, згадуючи свій життєвий шлях, Снісаренко надзвичайно тепло згадав свою бабусю. В їх родині по чоловічій лінії всі були інженерами: й батько, й дядьки. І коли Юра по закінченні школи сказав бабусі, що стане агрономом, на крайній випадок – лісником, вона заплакала і показала натруджені порепані долоні: «Ти ось цього хочеш?». Даремно він намагався пояснити їй, що руками так тяжко, як вона, не працюватиме. І лише згодом прийшло розуміння, що оцими своїми долонями вона хотіла сказати про його майбутні ненормовані будні, роботу без вихідних, постійні стреси тощо.
Полтавська державна аграрна академія, аспірантура, перший польовий вишкіл у невеличкому господарстві, головний агроном районного управління сільського господарства, робота у великих холдингових структурах. Усюди він грав першу скрипку в агротехнологіях.
У нього було чимало друзів. Людина напрочуд добра, виважена, справедлива, веселої і життєрадісної вдачі. Він мав до усього справу, в усьому прагнув розібратися достеменно, за що брався, те намагався зробити якнайкраще. Юрій легко сходився з людьми. У надзвичайно рідкісну вільну хвилину міг сходити на риболовлю, поблукати лісом у пошуках грибів, посидіти біля вогнища. Однак це траплялося зовсім не часто – робота була його основним захопленням.
Він народився і виріс у Лубнах, там і пройшло його життя. Що сказати про це невеличке містечко? Таке саме провінційне, як сотні інших, йому подібних. Однак для Юрія таким воно не було. Він любив і знав історію свого краю, свого роду, був надзвичайно допитливим. Доки їдеш з ним до поля, він достеменно повідає про заснування тут у давні часи невеличкої луб’яної фортеці, про виграну в половців битву, нагадає, як краєм управляли Вишневецькі, завезе вас до Мгарського СпасоПреображенського монастиря, розповість про Лубенський полк часів Богдана Хмельницького, чи не першу в Україні польову аптеку, місцеві ботанічні сади, видання тут першої у Російській імперії газети українською мовою «Хлібороб» і десятки, й десятки інших цікавих історій. В останні два роки ми зустрічалися з Юрієм доволі часто (тепер я навіть думаю, що неспроста), частіш усього обідали в улюбленому ним ресторанчику «Лубенська слобода» на околиці містечка, смакували полтавськими галушками. І там я відкрив ще одну його особливість – на додачу він ще й був неабияким гурманом! З яким знанням і насолодою Юрій характеризував кожну страву, розпізнавав смаки у них різних спецій! Він любив усі грані цього життя, він любив цей світ.
Ми не просто втратили фахівця, колегу, товариша. Ми втратили частинку світу.
Пам’ятаємо тебе, Юрію. Висловлюємо щире співчуття батькам, дружині, сину, сестрі та усім рідним і близьким.
Ігор Самойленко й увесь колектив редакції журналу «ЗЕРНО»
