вход на сайт

Имя пользователя :
Пароль :

Восстановление пароля Регистрация

Як комуністи знищували закарпатців після приєднання нашого краю до СРСР

Опубликовано: 16.01.2019

видео Як комуністи знищували закарпатців після приєднання нашого краю до СРСР

History: UKRAINE

На жаль на території нашого краю пролилося багато крові. Наш край входив до різних державних утворень і кожна нова влада так чи інакше наводила свої порядки. Часто через репресії. Але найбільше репресій закарпатці зазнали вже після приєднання краю до СРСР. Сталіністи жорстоко розправлялися зі всіма неугодними. 


Історія України History of Ukraine (субтитри з перекладом)

 

Підраховано, що на Закарпатті налічувалося понад 15 тисяч політичних в’язнів та репресованих. Вони потрібні були на «стройки коммунизма!». 

А в грудні ми відзначаємо День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. Останніх не уникли і закарпатці, причому навіть у передвоєнні роки, з жовтня 1939-го, коли Підкарпатська Русь ще не входила до складу Радянського Союзу. Йдеться про те, що в пошуках роботи і навчання тисячі наших юнаків і дівчат нелегально перетинали кордон СРСР. Там вони були засуджені особливими нарадами НКВС СРСР і відправлені в табори ГУЛАГу. Загалом у ці табори потрапило понад 10 тисяч молодих хлопців і дівчат.


Historia Ukrainy

Крім того, вже в післявоєнний період органами держбезпеки до кримінальної відповідальності притягалися понад 15 тис. закарпатців, у тому числі 3 614 засуджені з політичних мотивів. Документи цих справ до 1990 року зберігалися в обласному КДБ.

Масові репресії проти громадян стали тяжкою спадщиною сталінського тоталітарного режиму. Такі позасудові органи, як особливі народи, чинили розправи над безвинними нашими людьми, зневажаючи їхні права, норми судочинства та Конституції. Ще в 30-х роках на території Радянської України були репресовані учасники комуністичного руху на Закарпатті І. Мондок, О. Бадан-Яворенко, М. Жупник-Чорногорський, Б. Кошеляк та інші.

Обласна редколегія першої книжки «Реабілітовані історією», вивчивши велику кількість архівних документів, умовно розділила репресованих на 9 груп.

Через Карпати — у пекло таборів ГУЛАГу

Перша — це втікачі, засуджені за нелегальний перетин угорсько-радянського кордону. Серед них була і моя рідна сестра Марія Туряниця (народилася 1922 року в с. Медведівці, що на Мукачівщині), яка 12 липня 1940 року разом із односельчанкою Марією Куруцик та Іваном і Георгієм Мочкошами, Федором Симочком, мешканцями навколишніх сіл, неподалік гори Пікуй нелегально перетнула угорсько-радянський кордон і була затримана прикордонним нарядом 94-го прикордонного загону. На допиті 25 липня 1940-го на запитання слідчого Сколівського НКВС Корешкова про мету перетину вона відповіла: «У пошуках роботи». Цю ж причину назвали й усі інші втікачі. Ордер на обшук та постанова на арешт санкціонована прокурором м. Сколе. А постановою від 25 липня їм висунули звинувачення за статтею 80 карного кодексу УРСР — «нелегальний перетин кордону СРСР».

Допити тривали, слідчий намагався дізнатися від «перебіжчиків», які шпигунські завдання вони отримали. І Марія, і її товариші категорично заперечували це. Наступною постановою кримінальну справу № 35942 направили в Дрогобицьке облуправління НКВС для подальшого провадження. Відтак, 13 серпня 1940 року вона потрапила на особливу нараду НКВС СРСР. А вже 11 жовтня того ж року відбувся так званий «суд», який Марію Туряницю, як й інших утікачів, засуджено до 3 років у виправно-трудовій колонії м. Караганди, враховуючи строк із 12 липня 1940 року.

Від дня арешту почалося їхнє тюремно-табірне життя, яке тривало довгі два роки. Та деякий час доля до моєї сестри була прихильною, адже 29 грудня 1942 року її та Марію Куруцик достроково звільнили. Відтак на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР амністовані громадяни Чехословацької Республіки Марія Туряниця й Марія Куруцик отримали право вільного проживання на території СРСР за винятком прикордонних районів, заборонених зон і режимних міст. Дівчат відправили до «обраного» ним міста Джамбул Казахської РСР. Додому їх не відпустили, натомість надали можливість добровольцями вступити до 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Людвіка Свободи...

У жорстокий боях, які тримав корпус, довгим був шлях від українського села Соколово, що на Харківщині, до столиці Чехословаччини Праги. Війна закінчилася. 17 травня 1945 року на Старомеській площі в Празі відбувся парад, на якому з бойовими стягами пройшли війська корпусу. Серед них були і дві Марії — Туряниця та Куруцик.

...Після звільнення з армії дві Марії приїхали в червні 1945-го на свою малу батьківщину в с. Медведівці. Втім Марія не довго залишилася з батьками. Вона вийшла заміж і разом із чоловіком Василем Пулецею виїхала до Чехословаччини в м. Чеська Ліпа (побратим Ужгорода), де проживала до кінця земного життя. А її справу закрили після того, як 6 січня 1965 р. прокурор у порядку нагляду вніс протест до президіуму Львівського обласного суду про припинення переслідування та відміну рішення особливої наради НКВС СРСР від 11 жовтня 1940 року. Реабілітована 13 жовтня 1940 року.

Засуджені втікачі, перебуваючи в таборах, працювали на військових заводах і фабриках, лісозаготівельних роботах, будівництві залізниць, вугільних шахтах, риболовецьких радгоспах та інших підприємствах. Змучені й голодні, якщо не виконували норму не одержували пайка: 400 грамів чорного мерзлого хліба і літр баланди.

Табори Воркутинський, В’ятський, Івдельський, Каргопольський, Інтський, Карагандинський, Магаданський, Печорський, Норильський, Північно-залізничний, Північно-Східний, Північно-Уральський, Сорокський, Тайжетський, Ухто-Іжимський, Унженський, Устьвимський розташовані на території Російської Федерації. Померли в таборах ГУЛАГу 882 (є акти смерті).

Затримання та ізоляція військовозобов’язаних угорців і німців

Друга група — військовозобов’язані угорці й німці. З приходом радянських військ до нашого краю значна частина з них під приводом збору на відновлювальні роботи та інтернування «військовозобов’язаних» у листопаді—грудні 1944 року, відповідно до постанови військової ради 4-го Українського фронту № 0036, військами НКВС була затримана й ізольована в сумнозвісному Свалявському таборі ЗПВ № 2. Тут ув’язнили 22 951 військовополоненого, з них 14 202 солдати, сержанти й офіцери, які проживали у тилових населених пунктах, і 8 564 чоловіків — «військовозобов’язаних угорської, німецької національностей віком від 18 до 50 років». Облави, засідки, конвої, спеціальні маневрові групи, арешти, сотні задіяних солдатів та офіцерів із військ НКВС, прикордонних військ та місцевих активістів — ось далеко не повний перелік методів роботи цієї машини.

Але це був лише початок акції, яку здійснювали репресивні органи 4-го Українського фронту 18-ї армії 148-ї гірськострілецької дивізії, спеціальний суд Закарпатської України, суд прикордонних військ, МВС Закарпатського округу, лінійний суд Львівської залізниці, залізничних військ НКВС та інші каральні інституції. У 1946 і 1949 роках, згідно з урядовими постановами, залишки німецького населення виселили в Сибір.

Усі злодіяння, які здійснювалися цими органами, тоталітарна система приховувала. А документи про них під грифом «таємно» й «цілком таємно» зберігалися під сімома замками та сургучними печатками в архівних установах СРСР. Більше того, щоб замести сліди, у Свалявському таборі могили безіменних жертв зрівняли бульдозером і на тому місці побудували автозаправку й проклали дорогу.

Репресії керівних діячів та учасників Карпатської України

Третя група — керівні діячі та учасники Карпатської України, що були засуджені особливими нарадами. Ще тоді, коли на наш край не поширювалася юрисдикція законів Радянського Союзу (жовтень 1944), управління контррозвідки «Смерш» фронту розпочало репресивні дії щодо членів уряду Карпатської України, ОУН, представників інтелігенції, депутатів угорського парламенту, нотарів, старост, жандармів угорського періоду й інших чиновників. Їх засуджували за так звану «ворожу» діяльність, якої вони не здійснювали.

Радянська влада зламала долю не одного нашого земляка. Ужгородка Олена Пашко знає це з гіркого досвіду власної родини — її батька ні за що ні про що на три роки вирвали з сім’ї, підірвали здоров’я і зрештою звели в могилу.

Січень 1945 року... Здавалося, репресивна машина спецпідрозділів 4-го Українського фронту, яка вже кілька місяців діяла в нашому краї, сповільнює оберти. Але це тільки на перший погляд. Виявляється, режим ще мав на оці осіб, котрі, як стало відомо згодом, без суду й слідства підлягали фільтрації. Не оминув такої долі й Іван Теліга, котрий народився 1896 року в с. Копинівці на Мукачівщині. Зі скупих рядків довідки Державного архіву Закарпатської області дізнаємося, що в січні 1945 року він був затриманий і без повідомлення родині, без суду й слідства інтернований та відправлений до перевірочно-фільтраційного табору НКВС № 22 м. Самбір Львівської області, де перебував із 8 березня 1945 року. З того часу історія припорошила його сліди. Родина нічого не знала про нього, адже протягом 3 років не отримала жодної вісточки...

Донька Івана Теліги Олена Пашко пригадує: «Батько був доброю людиною, багато допомагав сільчанам, а за угорської влади був старостою села (мабуть, це й стало приводом для його затримання). Після зникнення повернувся батько додому в січні 1948 року з підірваним здоров’ям. Де був ці три роки, нікому не говорив. Тільки одного разу зізнався мамі: якби знав, що на нього чекає, зробив би так, щоб його розстріляли вдома, на своєму обійсті». Помер у 1952 році.

У той час були репресовані й у різних місцях відбували покарання і міністри Карпатської України Ю. Бращайко та Е. Бачинський, голова УНО Ф. Ревай, члени уряду А. Волошина М. Долинай, Ю. Перевузник, С. Клочурак. А колишнього президента Карпатської України Августина Волошина арештували в Празі 15 травня 1945 року. Всім затриманим висунули обвинувачення в антирадянській діяльності, які базувалися на вигаданих фактах.

Серед слідчих «Смершу», хто фабрикував справи, були Вайндорф, Марченко, Сосновий, Шапрацький, Соловйов. Слідчі обласного управління КДБ у Закарпатській області Зудов, Гур’єв, Гаврилов, Винокуров, Василевський, Балас, Петренко, Снесаренко, Пацула, Увін, Федоров, Хоролович та інші. А головами трибуналів та суддями були Воронкевич, Милаєв, Мурашин, Ніколаєв, Прохоренко, Романенко та наші земляки Русин, Токар, Шолом.

Судові процеси над керівниками політичних партій

До четвертої групи входили судові процеси над керівниками політичних партій А. Бродієм, С. Фенциком та їхніми спільниками, членами Закарпатської організації РНАП (Руська національно-автономна партія), яка була створена в 1934 році. У протоколі допиту від 12 червня 1945 року А. Бродій визнав себе винним у тому, що був організатором і політичним секретарем партії АЗС (Автономний землеробський союз) і створив у 1938 році «буржуазно-націоналістичний уряд», ставши його прем’єром. Протягом тривалого часу працював на користь Угорщини.

Закарпатський обласний суд засудив до вищої міри покарання — розстрілу А. І. Бродія, М. І. Демка, А. Е. Крічфалуші-Грабаря. Вирок приведений до виконання в Ужгороді 7 грудня 1946 року. Г. С. Бенце та Є. С. Ортутая — на 10 років виправно-трудових таборів. І. П. Шпака та Е. М. Жегору — на 8 років, М. С. Рішка — на 5 років тюремного ув’язнення. Всі реабілітовані 26 грудня 1991 року.

Суд над Степаном Фенциком та його спільниками був гучним і відкритим. Його обвинуватили за те, що у своїх лекціях, із якими він виступив в Ужгороді, Мукачеві, Мішкольці, Шарошпотоці, Серенчі, Будапешті, «науково» доводив необхідність приєднання Карпатської України до Угорщини, а також за злочинний зв’язок із польським урядом. Ці факти кваліфікували як «зрадницька діяльність проти народів СРСР» і засудили до вищої міри покарання — розстрілу. Інші його спільники дістали від 3 до 10 років тюремного ув’язнення. Реабілітовані 24 лютого 1992 р.

Суд над членами крайової ОУН

До  п’ятої групи  ввійшли члени Закарпатської крайової організації українських націоналістів. Жертвами цього обвинувачення стали 12 чоловік. 29—30 жовтня 1945 року спецсудом Закарпатської України під головуванням Василя Русина на різні строки було засуджено Д. Качуровського, І. Качуровського, М. Богдан, В. Уксту, Г. Коріня, С. Іляшка, а М. Габовду, Г. Качуровську, М. Заяця, М. Петричку, І. Балажа — до розстрілу з конфіскацією особистого майна.

У другому томі книги «Реабілітовані історією» знаходимо, що після суду з боку батьків розпочалася активна боротьба за збереження життя засудженим до страти. Звернення до Народної ради про помилування надійшло 31 жовтня 1945 року — від усіх батьків засуджених до розстрілу. На ці звернення були видані дві постанови президії НРЗУ. На підставі першої М. Заяцю, М. Петричку, Г. Качуровській, І. Балажу розстріл було замінено на 20 років ув’язнення, а, згідно з другою, від 9.11.1945 р. строк ув’язнення їм було зменшено до 10 років.

З огляду на те, що після смерті Миколи Бандусяка М. Габовда був найнебезпечнішим, його не помилували, а розстріляли в Ужгороді 8 грудня 1945 року, про що підтверджує довідка, яка зберігається у кримінальній справі.

Окремі члени ОУН, незважаючи на те, що ОУН була вже розкритою, продовжували діяльність в організації. Тому 9 та 18 жовтня 1945 року були арештовані. Суд у їх справі відбувся 11 січня 1946 року, який засудив М. Ороса до розстрілу. Потім Верховний Суд СРСР замінив йому вирок на 20 років ув’язнення. П. Візичканича та І. Немеша засудили на 25 років ув’язнення з поразкою виборчого пра ва на 5 років.

Крім згаданих вище членів ОУН за діяльність у цій організації були також засуджені: Ф. Тегза, І. Романець, І. Бокотей, Г. Бісун, В. Бісун, Г. Бандусяк, П. Янута, Д. Бандусяк, В. Обручар.

Так пішли з життя кращі представники інтелігенції краю — невинні жертви того періоду, коли на наш край ще не поширювалася юрисдикція Радянського Союзу, але почали діяти драконівські сталінські закони. Їх трагічна доля викликає багато роздумів. Утім, відомо, що закарпатці ніколи не були «буржуазними націоналістами», хоча їх за це суворо карали.

Репресії у період ліквідації греко-католицької церкви

Шосту групу  складали священнослужителі греко-католицької церкви, проти якої відразу після закінчення Другої світової війни в краї розгорнулася жорстока боротьба. Першою жертвою став єписком Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа. Його вбивство було початком заздалегідь спланованої довготривалої акції зі знищення греко-католицької церкви в краї. Того часу вона зазнала трагічного насильства від радянського тоталітарного режиму. Відбувалося пряме втручання місцевих органів влади в життя церкви. З самого визволення краю створювалося негативне ставлення як православних віруючих, так і владних органів до греко-католицької церкви.

Уже на початку 1945 року, згідно з декретом НРЗУ від 20.04.1945року № 54, окремі Народні комітети почали передавати церковне майно греко-католицьких громад — православним. Такі дії створили невдоволення з боку вірників та священнослужителів греко-католиків. Їх позицію відкрито підтримував і єпископ Теодор Ромжа. В подальшому постало питання про закриття в Ужгороді греко-католицької семінарії, яку закрили 29 листопада 1946 року. Така участь постигла й Ужгородський, Мукачівський, а також у селах Боронява, Імстичово та Малий Березний монастирі. 25 липня 1947 року Закарпатський облвиконком прийняв рішення про передачу православній єпархії Ужгородського греко-католицького храмового собору, разом із бібліотекою, землею та іншим майном.

Наступним етапом стали заходи, націлені на возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою. При цьому планом передбачалося здійснювати компроментацію керівників греко-католицької церкви та інших її священнослужителів. Однак для якнайшвидшої ліквідації унії в краї режиму необхідно було знешкодити єпископа єпархії Теодора Ромжу, каноніка (заступника єпископа) Олександра Хіру, котрі не зламалися під натиском влади, натомість продовжували йти обраним шляхом захисту інтересів греко-католицької церкви й закликали мирян не втручатися в політику.

Діяльність церкви з кожним днем ускладнювалася. Уряд Української РСР ухвалив низку законів, направлених як проти релігії в цілому, так і проти греко-католицької церкви зокрема. В одному з них йшлося про реєстрацію у 1947 році релігійних громад, які мали свої молитовні будинки й виконавчі органи. Відтак, реєстрація православних конфесій проходила дуже швидко, а греко-католицьких — повільно. В окремих випадках заяви від них не приймали. Ромжа протестував проти такого порядку. А тим часом інформація про непокірного єпископа регулярно надходила до Києва і Москви. Тут і визрів план розправи над ним, який був здійснений під особистим керівництвом начальника спецслужби Міністерства державної безпеки СРСР генерала П. Судоплатова в кінці жовтня 1947 року. Тоді неподалік с. Іванівці, що на Мукачівщині, на підводу, на якій їхав єпископ, наїхала вантажна машина. Він був поранений. Побачивши, що єпископ і його супутники живі, головорізи почали добивати їх залізними прутами. Але закінчити чорну справу їм завадила поштова машина. Всіх поранених доправили в Мукачівську лікарню. Коли єпископ почав одужувати, спецслужба здійснила наступний акт — отруїли єпископа, але експертиза замела сліди злочину. Помер Ромжа 1 листопада 1947 р.

Після його смерті почався шалений тиск на всіх греко-католицьких священиків, аби схилити їх до переходу в православ’я. Тих, хто не підкорився, засудили на довгі строки ув’язнення й відправили в табори ГУЛАГу. В лютому 1949 року капітулярний вікарій М. Мурані повідомив усім парафіям, що греко-католицька єпархія припиняє свою діяльність.

У книжці Стефана і Даниїла Бендасів «Священики-мученики, сповідники вірності» знаходимо: «З 1945 по 1950 рр. репресовано 128 греко-католицьких священиків, 25 із них померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, у т. ч. в ужгородській тюрмі — 4, а 49 було позбавлено права священнослужіння, 128 не витримали натиску владного режиму і возз’єдналися з РПЦ».

Пам’ять про репресоване духовенство нині увічнена в пам’ятних дошках, що 2007 року встановлені на прилеглій до Кафедрального собору стіні. На них викарбувано 128 імен репресованих радянським режимом священиків греко-католицької церкви.

Переслідування за втечі зі шкіл ФЗН та за антирадянську пропаганду у військових частинах

Сьомою групою  стала молодь, яку переслідували за втечі зі шкіл ФНЗ та антирадянську пропаганду у військових частинах.

Перші повоєнні роки для Радянського Союзу видалися важкими, адже необхідно було відновлювати народне господарство, а для цього бракувало кваліфікованих кадрів. Тому чинна система державних трудових ресурсів СРСР лише в 1946—1947 роках створила 1 350 нових шкіл ФЗН. Більшість із них заснували для шахт Донбасу та Кривого Рогу. За планом із нашого краю в ці школи треба було відправити 3,5 тис. чоловік віком 18—19 років, але область його не виконувала, тому мала місце примусова мобілізація молоді, а відтак і порушення прав людини з боку місцевої влади. Доходило до того, що за ухилення від призову в школи ФЗН затримували батьків, накладали арешт на майно родини. Але такі методи мали негативні наслідки. Юнаки почали тікати зі шкіл Донбасу й інших місць навчання та роботи. Їх розшукували й силою відправляли назад. Хто не повертався, того судили.

Так, у доповідній секретаря Мукачівського окружкому партії вказувалося, що лише з Горлівки зі шкіл ФЗН втекло 16 хлопців. Їх названо «дезертирами переднього краю трудового фронту країни». У деяких випадках утікачам висували політичні звинувачення, і їх судив воєнний трибунал, який не скупився на строки... Мали місце випадки, коли окремі втікачі після прибуття додому залучалися до антирадянської діяльності. Таких викривали й засуджували на 25 років. Так, Г. Микуланинець із с. Нове Давидково після того, як утік зі школи ФЗН у м. Нова Горлівка, став членом антирадянської організації молоді у с. Росвигово, 1 листопада 1948 року був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів. Така ж діяльність була приписана і втікачу П. Петрусу з с. Баранинці Ужгородського району. 16 червня 1948 року воєнний трибунал засудив його на 10 років таборів. А Юрій Рубіш і Василь Лелик із В. Лучок за участь у молодіжній організації «Воля» 27—28 березня 1950 року були засуджені воєнним трибуналом прикордонних військ МВС на 25 років таборів.

Режим здійснював переслідування, арешти й засудження військовослужбовців краю. При цьому каральні органи не враховували, що наші призовники в перші повоєнні роки ще не знали радянське законодавство. Всього за цей період засудили 15 осіб. Одним із перших був репресований В. Поп із с. Вільхівці Тячівського району. 21 лютого 1946 року він був арештований службою «Смерш» нібито за зв’язок із бандою УПА і 24 квітня 1946 року воєнним трибуналом 38-ї армії був засуджений на 20 років таборів. А ужгородець О. Горняк уже після смерті Сталіна був засуджений тільки за те, що наважився критикувати військові порядки й отримав за антирадянські настрої 10 років таборів. Крім поодиноких засуджень були й колективні засудження солдат. Так, сільських хлопців із Виноградівщини Долинського, Сочку, Червака, Чорбу, Мадяра, котрі служили у військовій частині м. Лубни Полтавської області, воєнний трибунал Київського військового округу 29 грудня 1951 року засудив на 10 років таборів кожного. Та цього було замало. Пізніше цей же трибунал 18—21 червня 1952 року «вліпив» їм по 25 років таборів кожному. Усі засуджені були реабілітовані.

Засудження громадян за антирадянську та актиколгоспну агітацію

До  восьмої груп  належать громадяни, репресовані за антирадянську та антиколгоспну агітацію.

Відразу після утворення Закарпатської області почалося формування адміністративного апарату. Але оскільки своїх кваліфікованих кадрів не вистачало, в різні крайові галузі тільки з Києва прибуло 2 725 працівників, із них 1 134 — на керівні посади. У підсумку було заміщено 7 секретарів окружкомів компартії, 11 голів окружних виконкомів, 8 їх заступників. Більшість прибулих поновили каральні органи: службу безпеки, міліцію, суди та прокуратуру. Вони відразу розгорнули довготривалі репресії проти всіх так званих антикомуністичних, антирадянських, антиколгоспних і куркульських елементів краю.

До слова, за антирадянську агітацію серед засуджених опинилися і 25 делегатів з’їзду Народних комітетів Закарпатської України, які щиро віддали свої голови за Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Українською РСР. Селян же судили за протести проти колективізації їхнього майна. М. Бендака — голову НК м. Рахова 15 липня 1946 року засудили на 10 років за те, що працював старшим поліцейським, але матеріали справи цього не підтверджують. Він був просто божеником чи бохтарем, який доводив до населення рішення влади. За діяльність в ОУН 14 січня 1946 року були засуджені делегати з’їзду Народних комітетів П. Візичканич із Колодного, І. Немеш із Вонігова та М. Орос із Буштина. 1992 року всі троє були реабілітовані, бо проти радянської влади ніяких дій не вчиняли. «Безпідставно був засуджений Іван Цмур із Перечина, який в роки угорської окупації ... допомагав партизанам з’єднання О. Тканка, а після визволення працював заступником голови Перечинського НК і був делегатом з’їзду Народних комітетів у Мукачеві. Незважаючи на таку патріотичну діяльність, 23 червня 1945 року був засуджений на 5 років таборів за участь в організації «Карпатська січ» у Перечині в 1938—1939 роках та агітацію проти СРСР».

Чимало прикладів засудження селян за антиколгоспну агітацію. Вони не хотіли віддавати своє майно та землю до колгоспного господарювання, які від діда до прадіда були їхніми. На своїй землі селяни сіяли зернові, саджали картоплю, вирощували овочі, займалися садівництвом і виноградарством. Поля були поділені на земельні ділянки, які належали їм на правах приватної власності, добре оброблялися, тому врожайність була високою. І все це в одну мить віддати невідомо кому і куди. Ось чому селяни спричиняли супротив владі. А ще їм було незрозуміло, чому їх у колгоспи заганяють насильно. В краї поширювалася хвиля неприйняття колгоспного ладу.

У селі Великі Лучки селяни М. Цифра, М. Рубіш, М. Мусій заявили, що вони не вступлять до колгоспу, бо там голодуватимуть, як у Росії, а на зборах 23 березня 1947 року жінки підняли галас, вигукуючи: «Не треба нам колгоспу». Їх підтримали І. Попович, І. Левдар, І. Балога, а вже 28 березня 1947-го їх арештували і були засуджені: Попович на 7 років таборів, Левдар — на 5 та Балога — на 4 роки. Подібні дії 11 жовтня 1948 року відбулися і в с. Угля Тячівського району. Тоді жертвами стали П. Волос, Г. Волос, П. Волос (Дякунів), Г. Роман, О. Голубка, О. Бокач, І. Дьордяй, М. Дьордяй, І. Волос, І. Голубка, Г. Дьордяй. Всі вони в грудні були засуджені обласним судом (голова В. П. Русин) на 25, 10, 8 і 5 років таборів. Мешканка с. Пацконьова, що на Ужгородщині, Ганна Михайлівна Феделеш за вироком Закарпатського обласного суду від 10 серпня 1949 року засуджена на 10 років позбавлення волі за те, що брала активну участь у масових безпорядках, які виникли з приводу того, щоб індивідуально збирати зерно з ділянок та граблями зірвала в сільраді зі стіни портрети керівників компартії.

Суди над членами молодіжних та націоналістичних організацій

Дев’ята група  — це громадяни, репресовані за участь у антирадянських молодіжних та націоналістичних організаціях і групах у 40-х—50-х роках.

На Закарпатті за так звану антирадянську агітацію, український буржуазний націоналізм, створення антирадянських молодіжних організацій було засуджено сотні українського та угорського населення, юнаків і дівчат — учнів середніх шкіл, педагогічних училищ, студентів Ужгородського державного університету, рядових робітників і колгоспників.

У різних районах області в 40-х—50-х роках було понад 30 молодіжних організацій. Одна з груп під назвою «Смерть» діяла в Ужгороді з вересня по грудень 1949 року і складалася з учнів середньої школи № 1. Відома організація «Смевор-У» з с. Кам’яниця Ужгородського району, дев’ятьох членів якої було засуджено на 25 років кожного. Серед борців за волю України та її незалежність, котрі поклали на вівтар свободи кращі роки свого життя, був і Омелян Росул із с. Невицьке Ужгородського району.

У Чопі існувала «Молода гвардія», у Берегові «Шольом» (Сокіл), «Зоря Закарпаття» у Виноградові, «Спілка визволення Закарпаття» в Мукачеві, «Безробітна партія» і «Воля» у с. В. Лучки, «Нескорена юність» у Мукачеві й Мукачівському районі. А ОУН діяли в Хусті, Міжгір’ї, Білках, Березові, Бедевлі, В. Березному, В. Бичкові, Невицькому, Солотвині, Річці.

За розповсюдження 8 жовтня 1949 року антирадянських листівок у селах Лохово і Пістрялово М. Куруца і М. Плешу 18 серпня 1950 року засудили до розстрілу. Правда, Президія Верховної Ради СРСР помилувала їх на 20 років каторги. І. Гіревича, М. Горвата, М. Плешу, І. Меденція, В. Плешу, О. Чурговича, Л. Довговича, А. Ердеї, Й. Бартошенка, І. Коршинського, Ю. Тричинеця, Д. Пригару, А. Васька, Й. Геді, Ф. Рубіша, Ю. Рубіша, В. Лукачина, Ю. Шелеля, О. Цуфілка, Г. Козара, О. Сідуна, О. Матолу, О. Гоцу, В. Левдара, Ф. Левдара, І. Газія та сотні інших було засуджено до різних строків ув’язнення.

Більшість засуджених закарпатців відбували покарання в таборах Інти, Вожаєля, Воркути, Мікуня, Івделя, Сиктивкара, Ухти Комі АРСР, таборах Мордовської АРСР, Норильська.

Та повернемося на площу Дружби народів, де у сквері, відповідно рішення ради Крайової організації політв’язнів і репресованих, 13 жовтня 2006 року було встановлено камінь із написом «Тут буде встановлено пам’ятник жертвам політичних репресій». Перше клопотання про встановлення такого пам’ятника було порушено ще 1991 року...

Сімнадцять років йшов до ужгородців пам’ятник репресованим. Відтак наприкінці травня 2008 року на пл. Дружби народів в Ужгороді його відкрили. Автор проект у — скульптор Михайло Белень.

Та на цьому історія пам’ятника жертвам політичних репресій на пл. Дружби народів не закінчилася. 25 червня 2009 року на світанку пам’ятник було демонтовано працівниками Ужгородського автотранспортного підприємства. Як стало тоді відомо з повідомлень міської влади, інший пам’ятник репресованим відкриють до Дня міста 2010 року в сквері, навпроти будинку СБУ, адже перший було встановлено без дозволу міськради.

З цього приводу слід зазначити, що міська влада дотримала свого слова. Відтак, 15 травня 2010 року в названому вище сквері тодішній міський голова Сергій Ратушняк відкрив пам’ятник землякам — жертвам політичних репресій. Місце символічне, адже поруч розташоване колишнє управління радянського КДБ, що був інструментом масового нищенння і репресій закарпатців. А ще далекого 1991 року на цьому місці відбувся мітинг, на якому було утворено Закарпатську обласну організацію «Меморіал». Тоді патріоти України повісили траурні вінки на будівлю КДБ на знак пам’яті про загиблих від рук тоталітарних режимів.

Монумент із бронзи та граніту, виконаний у формі триметрового прямокутника, посередині якого витесані в граніті три людські постаті — двох чоловіків та жінки. На вершині монумента три голуби, які один за одним рвуться в небо. Це також символічна нескореність людської душі, це уособлення людей, котрі навіть із концтаборів рвалися на волю. Його кошторисна вартість 300 тис. грн.

Юрій Туряниця, член обласної редколегії «Реабілітовані історією», краєзнавець

Поиск по сайту
Меню
Реклама на сайте
Архив новостей
Реклама на сайте

Реклама на сайте







Архив сайта
Информация
www.home-4-homo.ru © 2016 Copyright. Все права защищены.

Копирование материалов допускается только с указанием ссылки на сайт.
   
rss