Опубликовано: 23.10.2018
Село Копані Радивилівського району. Магазин.
Де не жили б ми – в місті чи в найменшому селі, нам цікаво знати, а як тут було раніше, ну, наприклад, коли ще наші дідусі і бабусі були малими дітьми, або й ще давніше. Добре, якщо збереглися старі документи, вони дозволяють з абсолютною точністю відтворити певні події. Але в малих селах таких документів, як правило, небагато – можливо, це збережені в сімейних паперах свідоцтва про освіту, табелі успішності, солдатські книжки і нагородні посвідчення, можливо, давні акти на купівлю землі чи збережені в храмах старі церковні записи. Важливо – проявити до всього цього інтерес, систематизувати розрізнені записи і свідчення, спробувати написати історію свого містечка чи села. І в Радивилівському районі є приклади такої краєзнавчої роботи. Насамперед свій внесок у цю справу можуть внести вчителі історії.
Приклад такої роботи – історія села Копані, вміщена на сайті Копанівської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів і проілюстрована фотознімками. Публікуємо цей матеріал у скороченому викладі:
«Село Копані Радивилівського району Рівненської області розкинулось у мальовничій місцевості: Кременецькі гори та Почаївська лавра на півдні, на півночі і заході – поля і ліси, на сході – гора Божа, на якій є криниця з цілющою водою. Протяжність села із заходу на схід – 1745 метрів, з півночі на південь – 1028 метрів.
Наше село розташоване в південно-східній частині Радивилівського району. Воно межує із такими селами: на південь від нього – Круки, на захід – Перенятин Радивилівського району, на схід і північ – відповідно Комарівка і Крижі Кременецького району Тернопільської області. Село входить до складу Підзамчівської сільської ради. Відстань до районного центру – 20 км. З північного та східного боку села є сосновий ліс.
Згідно з архівними даними, що зберігаються в Дубенському міському архіві, перша згадка про Копані датується кінцем XVІ ст. Воно входило до складу Кременецького повіту Волинського воєводства як володіння одного із тодішніх землевласників.
В той час місцевість навколо села була вкрита густим лісом (дуб, береза, граб та чагарники).
У часи козацько-селянських повстань проти польської шляхти і турків-османів місцеве населення, шукаючи порятунку від нападників, викопувало в лісі своєрідні схованки – копанки. Вірогідно, назва села походить від цього слова.
В таких копанках місцеві жителі не тільки переховувались від ворогів, а й жили. З часом на місці копанок і поблизу них стали зводити невеличкі житлові глинобитні та дерев’яні хати, почало розвиватися домашнє господарство – будувалися хліви, стодоли, льохи, сараї.
Люди займалися рільництвом, скотарством, бджільництвом, розводили курей, качок та гусей.
До початку ХVІІІ ст. в селі нараховувалось 23 двори і проживало близько 70 людей (для порівняння: в містечку Радивилів тоді було 146 будинків та 500 жителів).
У 1795 році, коли Правобережна Україна була приєднана до Росії, землі нашого краю опинилися на кордоні з Австрією та увійшли до Кременецького повіту Волинської губернії. У селі налагоджують гончарне виробництво, місцеві жителі торгують своїми виробами в Радивилові, Почаєві, Дубні.
Протягом XVІІІ – ХІХ ст. Копані поступово збільшуються. Життя в селі пожвавило спорудження залізниці Здолбунів – Радивилів, прокладенння якої до кордону завершилося у 1873 році.
У роки Першої світової війни село постраждало внаслідок бойових дій. Щодо подій 1917 – 1920 р.р., то серед місцевих жителів були не тільки прихильники УНР.
На початок ХХ ст. в селі нараховувалось 34 двори і проживало 102 жителі.
У 1920 – 1939 р.р. наш край перебував під владою Польщі.
Основним заняттям селян було землеробство. Сіяли жито, овес, гречку, льонку, ячмінь, ріпу та коноплі. Садили картоплю, вирощували моркву, буряки, боби, квасолю.
На пана повинні були відробляти панщину, а пізніше повинності полягали у формі грошової сплати і відробітку.
Врожаї були малими – більше половини жителів залишалась на зиму без достатніх запасів хліба. Землю обробляли плугом, сохою, драпаком, боронами. Городи близько хат копали.
Найбагатшими на селі були ті, хто мали 25 десятин землі і більше. Найбідніші мали до 4 десятин. У господарстві були хата, хлів, стодола. В основному тримали одну корову, одного або двоє коней, свиней. Курей було мало, в основному тримали гусей.
У Копанях найбагатшими людьми на початок ХХ ст. були: Чуй Петро, Чуй Степан, Орловський Федір – священик.
Крім землеробства, займалися ремеслом. За Польщі на селі були коваль, столярі і шевці. З давніх-давен займалися ткацтвом. З конопель робили полотно, рядна. А для тіпання конопель використовували «їжаки». Деякі предмети місцевих ремесел зберігаються сьогодні у шкільному музеї. Про ковальство розповідають вироби: серпи, коси, молотки, плуги, борони, драпаки та інше.
Збереглося багато виробів тутешніх теслярів: рублі, макогони, ціпи, нецьки. Із соломи плели великі солом’яники для зберігання зерна.
Займалися також торгівлею. В селі була «лавка-магазин», де продавалися сірники, гас, сіль, оселедці, тканини. Жителі села ходили пішки в Радивилів та Броди продавати масло, яйця, сало і сметану.
У Копанях школа була облаштована в сільській хаті в 1930 році.
Жителі нашого села будували свої хати із дерева та глини, покривали їх сніпками із житньої соломи. Хати були малі, із маленькими віконцями. Інтер’єр хати був такий: стіл, біля стола – лавка, мисник, де зберігався посуд – дерев’яні ложки, миски, кружки, макітра. Горщики і баняки були в печі. Піч займала велику частину хати, бо вдень вона всіх годувала, а вночі на печі відпочивали.
У багатих людей меблі у хаті були дерев’яні, для одежі стояла скриня. Обов’язково у кожній хаті у куті висіли образи (ікони) з великими рушниками. Підлоги не було – натомість долівку вимощували глиною.
Крім того, в хаті була комора. Там стояли запаси харчів, діжка з червоними буряками, ріпою і морквою, хлібна діжка.
Господиня повинна була вміти пекти хліб. Коли пекли хліб, то вона приносила діжу з розчиною в хату і підрожчиняла, тоді як вистудить тісто – місить. Готували страви такі: варили борщ, юшку, кашу, галушки, затірку. Перед тим, як сідали їсти, молились до Бога.
Одяг носили полотняний, святковий був прикрашений вишивкою. Здавна існували обряди, пов’язані з народженням дитини, хрестинами, шлюбом і весіллям, похороном.
Жителі нашого села святкували всі великі релігійні свята, а в присвятки – працювали. До Івана Богослова сіяли пшеницю, на Івана (літнього) сіяли огірки, на Миколая (літнього) сіяли гречку. Молодь збиралася на вечорниці в когось у хаті, де пряли, вишивали та співали пісні.
У неділю чи свято йшли до церкви. Сам храм знаходиться на хуторі Адамівка (1 км від села на північ). Його дерев’яна споруда згоріла в роки Другої світової війни, але після війни збудували заново дерев’яну церкву, яка стоїть досі. До речі, матеріали для зведення храму надали найзаможніші на той час селяни, а особливо священик Орловський Федір.
Настоятелями місцевого храму у різний час були: до 1947 року – Орловський Федір, Андросюк Григорій – 1947 –1949 роки, Зубкевич Павло, о.Григорій, о.Іван, о.Кирило, о.Михайло, о.Іван, Синиця Мирослав – 1996 – 1998 роки, Антонюк Олексій – з 1998 року.
Біля старої церкви є нова цегляна, збудована в 1990-і роки за кошти парафіян та кошти, які виділив колгосп «Нове життя» (голова Філіпчук Віктор Ананійович). Старостами у місцевій церкві, починаючи з початку 1950-х років, були: Кошельник Михайло, Мельничук Варфоломій, Коротун Олекса Михайлович, Воронко Олексій Митрофанович, Коротун Антін, Коротун Прокіп Федорович, Бойко Іван Романович, Білецький Богдан Володимирович. Зараз обов’язки старости виконує Коротун Семен Володимирович.
Біля церкви розміщений сільський цвинтар, якому вже більше 100 років. Тут є братська могила червоноармійців, які полягли за визволення села від німецьких загарбників.
З червня 1941 р. до 19 березня 1944 р. село було під окупацією німецьких фашистів. З місцевих жителів полягли на фронтах у складі Червоної армії 29 чоловік. Повернулися з призваних на фронт 14 чоловік. Серед них були: Мельничук Іван Варфоломійович, Воронко Григорій Митрофанович, Повх Василь Григорович, Батьковець Олексій, Чуй Костянтин Степанович та Федун Роман Нестерович.
Декілька жителів брало участь у діяльності УПА. Вони були арештовані і сиділи в тюрмах за підпільну діяльність: Гаврищук Володимир, Батьковець Олексій, Гаврищук Ганна, Сай Микола, Бойко Володимир, Гаврищук Омелян, Пацула Володимир, Онук Пилип, Воронко Микола.
Внаслідок подій світової війни загинуло 69 односельчан. Під час визволення села 19 березня 1944 року загинув лейтенант радянської армії, житель Дніпропетровська Г.В.Ткаченко.
Фактично радянська влада на Західній Україні існувала тільки у великих містах, у селах вдень було двовладдя, а вночі владу перебирали оунівці.
Після війни село відбудовувалось. У 1947 році було створено колгосп “Червоний партизан”, який пізніше став називатися – імені 17 вересня. Була місцева сільська рада: головою був Нікітін Іван Іларіонович, секретарем – Коротун Володимир Дмитрович, пізніше сільськими головами були Грицюк Василь Володимирович і Градовий Степан, секретарем сільради була Подолян Віра Савівна.
Збереглися назви вулиць: Дубина, Пістонівка, Березина, Накінчани, Галіціяни, а також Шлях – дорога на Почаїв. Є Старицька і Перенятинська дороги. Поля мали назви: Держиполь, Гончариха, Новина і Селевщина. Про ліс “Боривуха” легенда записана зі слів Повх Варвари Григорівни: «Ріс густий ліс, а в лісі росли пустотливі дітлахи. І щоб трохи залякати дітей, батьки говорили, що в лісі водяться ведмеді – бурі вуха. Від того часу і пішла назва –Буривуха».
У 60-70-х роках ХХ століття в Копанях відбулися певні зміни: до села була прокладена кам’яна дорога від села Підзамче, збудовано промисловий та продуктовий магазини, клуб, у хаті Чуй Параскеви почав діяти медпункт. У 1972 році відкрито приміщення нової восьмирічної школи. Директором до 1994 року був Пастух Григорій Сергійович.
На місцевій фермі розводили свиней, курей та худобу. Була організована тракторна бригада, на території якої діяли млин і кузня. У 1976 році на території ферми, біля контори колгоспу, було споруджено водонапірну башту, яка діє й донині і забезпечує водою добру половину села.
Замість дерев’яних та кам’яних хат люди почали зводити власні будівлі із шлаку і цегли, які накривали бляхою і шифером. На власних городах, розмір яких в основному сягав до півгектара, вирощували городину, кормові буряки, картоплю, сіяли ячмінь, пшеницю, жито, гречку та кукурудзу. До Копанів із Радивилова почав їздити рейсовий автобус п’ять разів на день. У селі працювало провідне радіо та поштове відділення, завідувачем якого стала Коротун Галина Пилипівна.
У селі на початку 80-х років налічувалося більше 400 мешканців. Близько трьох десятків підлітків навчалися в училищах, технікумах і вищих навчальних закладах. Близько двох десятків дорослого населення працювали на роботах в районному і обласному центрах. У той час було збудовано приміщення дитячого садка «Сонечко» і медпункту, відкрито новий магазин. Сельчани в основному були зайняті сільськогосподарськими роботами в місцевому колгоспі –заробляючи трудодні, вручну обробляли площі цукрових буряків, так звані «норми», а ще – перевертали покоси, звозили й скирдували солому, перебирали картоплю, вирощували велику рогату худобу та свиней.
У 1991 році місцевий колгосп у зв’язку з реорганізацією було перейменовано на підприємство «Нове життя», пізніше – «Смерічка».
У селі проживає учасник війни в Афганістані – підполковник запасу Казмірук Микола Макарович».
Післяслово Радивилів.info. Фрагмент карти 1867 року засвідчує, що Копані в той час були розташовані поблизу важливого шляху з повітового міста Кременець на прикордонне містечко Радзивилів, трохи північніше Копанів був хутір Крижеві Корчми, сама назва якого вказує на те, що тут діяли шинки (корчми), а дороги, які позначені звідти в різні боки, підтверджують: місце виявилося людне, тут завжди було чимало кінних екіпажів і селянських підвід. Недалеко від Копанів шлях з Кременця розгалужувався на Радзивилів і містечко Крупець. (Для збільшення натисніть на карту вказівником).
